Priča počinje još iz mladosti moje bake.
Tada je živela u selu. Bila je udata i odgajala malog sina. Selo je bilo malo. Susetke moje bake bile su dve rođene sestre – starija Ana i mlađa Ulja, razlika među njima bila je dve godine.
Obe su bile lepe, mladići su trčali za jednom i za drugom. Ali, sudbina je htela da se obe zaljube u istog momka. Ipak, mladoženji se dopala starija Ana. Počeo je da joj udvara, zajedno su išli na igranke, pratio ju je kući. Proveli su mnoge noći gledajući zvezde. Jednostavno, voleli su se.
Prošlo je malo vremena, pa su počeli da pričaju o venčanju. Njihovi roditelji nisu imali ništa protiv, pa su počele pripreme. Svadba je zakazana za jesen – kraj oktobra.
Ulja nije mogla da se pomiri s tim. Bila je ludo zaljubljena u Petra, verenika svoje sestre Ane. Nije želela da se venčanje održi.
Kako se dan svadbe bližio, Ulja je skupila hrabrost i prišla Petru. Otvorila mu je dušu, rekla koliko ga voli, molila ga da ne oženi njenu sestru. Kunila se da će ga voleti do kraja života i činiti sve što on poželi.
Petar ju je pažljivo saslušao i mirno joj odgovorio da voli Anu. Zamolio ju je da se smiri. Rekao je da je mlada i da će sigurno pronaći muškarca koji će je voleti i nositi na rukama. Obećao je da će njihov razgovor ostati tajna.
Ali, Ulji nije bilo lakše. Noćima je plakala.
Došao je i dan venčanja. Mlada je bila prelepa, mladoženja Petar zgodan i otmen. Svi su bili srećni. Svadba je bila velika, gosti su stizali čak i iz susednih sela.
Samo je Ulja sedela u uglu i tiho plakala.
Petar je primetio njen bol i znao je razlog. Gosti su, pak, mislili da tuguje jer će se rastati od sestre.
Kada se slavlje završilo, svi su otišli svojim kućama.
Mladenci su otišli u svoj dom. Proveli su prvu bračnu noć.
Ulja je krišom virila kroz prozor i videla kako Petar ljubi Anu i grli je.
Bila je obuzeta besom. Počela je da šapuće strašne reči:
„Proklinjem vas, mladenci. Neka ne poživite dugo zajedno. Neka muž strada. Neka sreće u ovoj kući ne bude. Neka vam se deca rode bolesna. Neka vaši roditelji ne dožive radost unuka!“
Izgovorila je kletvu i pobegla.
Prošlo je oko 45 godina.
Moja baka se još u mladosti s mužem i decom preselila u grad.
Ali, povremeno je posećivala selo gde su joj sahranjeni rođaci. Odlazila je na groblje da im očisti grobove i da ih se seti.
Tako je i sada otišla.
Tamo je ugledala usamljenu staricu kako sedi pored jednog groba.
I tada je moja baka u toj starici prepoznala – Ulju.
Ця історія — нагадування про те, що зло, яке людина бажає іншим, може повернутися до неї самої.
Коли моя бабуся впізнала Уляну на цвинтарі, вони розговорилися.
— Життя моє перетворилося на жах, — зізналася Уляна. — Я взяла на себе страшний гріх. На весіллі сестри я прокляла її сім’ю, а в підсумку все обернулося проти мене.
Виявилося, що в Анни склалося щасливе життя, а ось у Уляни все пішло шкереберть.
— Я зустріла гарного хлопця, вийшла заміж. Але з самого початку у нас усе не ладилося. Народилося троє дітей. Старший син потонув, середній помер у п’ятирічному віці від хвороби, а молодшого я берегла, як могла. Та чоловік мій загинув на роботі, потрапивши під комбайн. Мені довелося самій ростити сина. Це було важко, але я справлялася.
Тут Уляна тяжко зітхнула:
— Але виріс він бовдуром… Судимість має, сидить у мене на шиї, б’є мене, гроші на випивку вимагає.
Моя бабуся похитала головою:
— Так, покарав тебе Господь за твої страшні слова на адресу сестри.
Уляна здригнулася, а потім прошепотіла:
— Але найбільше мене лякає те, що я сама себе прокляла… Пам’ятаю той день, коли шепотіла слова прокляття. Я тоді дивилася на молодят через вікно й побачила в кімнаті велике дзеркало. І своє відображення в ньому. А знаєш, що я тоді шепотіла?
Моя бабуся мовчки дивилася на неї.
— Я тоді прошепотіла, щоб син Анни убив її… А дзеркало, виходить, відбило моє прокляття на мене саму. Отже, недовго мені залишилося…
Уляна гірко заплакала й пішла з цвинтаря.
Моя бабуся довго дивилася їй услід.
Історія ця вчить нас: не можна нікому бажати зла. Бо воно повернеться бумерангом.
